Вы здесь

Справжня українка

Берегиня сім’ї – такого почесного звання недарма удостоєна українська жінка. Адже вона знаходить в собі і силу, і мужність вистояти в найтяжчих випробуваннях, захистити свою рідню від біди. І при цьому не стати затворницею в полоні побутових проблем, а й допомагати іншим людям, мати активну громадську позицію. Приклад тому – наша сучасниця Наталія Уставицька, для якої ось вже близько чотирьох років Павлоград є рідним містом. Не має вона якихось державних нагород чи відзнак за особливі заслуги перед державою, але розповідь про те, як вона не скорилась життєвим негараздам і про людей, які їй в цьому допомагали, гідна публікації в цьому святковому номері газети.
 
Наталія Іванівна разом зі своїм чоловіком Андрієм Олександровичем до 2014 року проживала в шахтарському селищі Білоріченському на Луганщині. Її чоловік працював на шахті, вона - в Будинку культури керувала вокальними ансамблями, разом ростили сина і трьох доньок. Мали затишну чотирикімнатну квартиру. Здавалося б, таке налаштоване життя ніщо не порушить. Та стало тривожно на душі, коли в школі, де навчались їхні діти, на лінійці в кінці навчального року не винесли прапор України, не прозвучав Гімн України. А коли почались сутички між так званими «народними повстанцями» і українськими військовими, зрозуміли, до чого йдеться і що треба виїжджати з насидженого місця, доки не пізно.
 
В соцмережі по інтернету познайомилась з керівником Павлоградського благодійного фонду «Турбота» Олександром Векличем, і він запропонував переїздити до Павлограда, тим паче що в цьому шахтарському місті знайдеться робота для її чоловіка. І ось Наталія зі своєю сім’єю в Павлограді.

«Після Луганщини приємно вразили національні прапори на стовпах в місті, – розповідає Наталія, – а ще більше те, що директор Павлоградського професійного ліцею Володимир Степаненко, який зустрічав нас, говорив з нами українською мовою. А потім була зустріч із заступником міського голови Павлограда Оленою Олександрівною Шулікою. Я щиро вдячна цій щедрій на добро жінці, яка прониклася проблемами моєї сім’ї, допомогла влаштуватись на роботу моєму чоловіку на шахту «Тернівська», дала поради, як обживатись на новому місці. Два тижні проживали ми в гуртожитку професійного ліцею, потім стали орендувати приватний будинок. Велике спасибі моїм сусідам, які допомогли облаштувати наше житло, як то кажуть, всім миром. Хто приніс стіл хто – ліжка, хто – холодильник». 

Життя налагоджувалось. Чоловік Наталії мав роботу, діти навіть без документів були прийняті в ЗОШ № 1 і в ДМШ № 1. Можна й перепочити. Та не з тих жінок Наталія, щоб лише варити борщі та каші. Їй конче необхідно було знайти своє місце у громадському житті Павлограда, реалізувати свої організаторські та професійні здібності. І ось Наталія вже допомагає приїжджим до Павлограда переселенцям вирішувати питання проживання і працевлаштування, бере активну участь у роботі фонду «Турбота», а згодом стає його головою. Співпрацюючи з благодійним фондом «Перлина», за пропозицією її голови Оксани Горової починає відвідувати засідання громадської ради, стає її членом, очолює в ній комітет соціально-культурного розвитку і охорони здоров’я. 
 
Коли Наталії Іванівні запропонували зробити в професійному ліцеї музей воїнів АТО, взялась за цю, незнайому для неї справу. Познайомилась з бійцями АТО, волонтерами, з їхньою допомогою зібрала унікальні експонати, які розповідають про те, в яких умовах справжні сини України захищають її священні кордони.
 
А поряд з цим, аби матеріально підтримати сім’ю, на замовлення робила вишиванки, ліпила і продавала пельмені, навіть в барі «Барлога» якийсь час була диск-жокеєм.
 
Сьогодні Наталія займається улюбленою справою – керує вокальним ансамблем «Зеленгай», у складі якого дві переселенки и три місцевих жінки. Колектив пропагує українські народні пісні в сучасній обробці. Кожен виступ «Зеленгаю» стверджує, що народна пісня невмируща і може бути популярною серед нашої молоді. А ще учасниці цього колективу разом з благодійним фондом «Турбота» на міських пісенних фестивалях проводять різноманітні майстер-класи, на день міста на «Фестивалі борщу» пригощали павлоградців найсмачнішою українською стравою, приготованою на їхніх очах на живому вогні. 

«Оскільки у нас вже є приміщення, цього року ми хочемо відкрити творчу майстерню для жінок, – ділиться своїми планами Наталія. І не лише для переселенців, а й для місцевих. Переважно хочемо залучити до цієї справи жінок, які знаходяться в декретній відпустці. Займатись будемо приготуванням страв, в’язанням, вишивкою, ліпленням з глини, різноманітним шитвом – від м’яких іграшок до одягу. Будемо надавати змогу жінкам не лише реалізувати свої здібності, ділитись досвідом, а й продавати свої вироби, щоб заробити якусь копійку для сім’ї».

Довелось Наталії Іванівні пізнати в Павлограді і тяжке випробування долі. У грудні 2015 року з її меншою донькою Вірсавією трапилась біда – лікарі виявили у дівчинки пухлину на мозку. Становище дівчинки ускладнювалось тим, що спочатку лікарі не встановили вірний діагноз. Разом з чоловіком Андрієм стукала Наталія  в усі двері, побувала в десятках лікарень, де Вірсавія проходила обстеження, аж доки у відділенні нейрохірургії Дитячої лікарні на Космічній не був встановлений вірний діагноз і не було призначене лікування. 
Були у Наталії безсонні ночі, стискалось серце лещатами, коли бачила, як страждає її доня. Та жодного разу не бачила Вірсавія сліз своєї мами. Лише чула її впевнені слова: «Все буде добре, доню, ти обов’язково одужаєш!».
 
Та коли лікар сказав їй, що Вірсавії завтра треба ставити систему шунтування, бо без неї не буде надії на одужання, і назвав вартість цієї процедури – тридцять тисяч гривень, у Наталії опустились руки. Всі гроші були витрачені на попереднє лікування і вартість обстежень. 
 
Звернулась вона того вечора до Бога з молитвою, а до людей по інтернету в соцмережі словами: «Люди добрі, допоможіть, рятуйте!» І почув її і Господь Бог, і люди. Всю ніч не замовкав у Наталії телефон. Хтось перераховував на її банківську картку 10 гривень, хтось - сто, а хтось – і три тисячі гривень. Вранці вона показала картку Вірсавії і сказала їй: «Доню, у нас є гроші!». І ось тоді Вірсавія вперше побачила її сльози. Але це були сльози радості.
 
Біда минулася. Вірсавія видужала, у неї на голові вже відросло волосся, і можна заплітати коси. А все завдяки її мамі.
 
Ось така поруч з нами живе Наталія Уставицька. Любляча чоловіка дружина, турботлива мама, пропагандист української пісні, майстриня, громадський активіст. Та ще й, як бачите на фото (перша зліва), напрочуд вродлива жінка. Одним словом – справжня українка.
 
Зі святом Вас, Наталіє Іванівно, а у Вашій особі – і всіх жінок-переселенок, всіх наших землячок, завдяки яким Павлоград став Вашим рідним містом.