Вы здесь

"Запальничка з конем" (новела)

Новела

Ще з обіду почали Андрій та Ніна накривати стіл на Святвечір. За всіма правилами, щоб обов’язкова дванадцять страв було. І стіл під скатертиною Андрій соломою заслав. Дорогих гостей чекали. Сповістили їхні Миколка та Іванко, що на вечерю приїдуть. 

Оглядала прискіпливо Ніна стіл, чи ж нічого не забула поставити, та все на Андрія покрикувала:

– Ну хто отак дідуха на покуть ставить! Ану, поверни його колосками праворуч. Отак! Ну нічого без мене зробити не можеш! А тепер лампадку запали.

 І, тільки-но освітила лампадка стародавню ікону, за вікном загуркотіла машина і через пару хвилин в хаті лунав веселий голос Миколи.

– Зі Святвечором вас, мої рідненькі!

Пригортали батьки гостя, милувались тим , як йому до лиця військова форма та дивувались, шо всього за рік отак змужнів.

Не встигли гостя за стіл всадовити, почувся стукіт в двері і в хату зайшов бородатий чоловік. Якусь мить вдивлялась в нього Ніна, а потім сплеснула руками і радісно скрикнула: «Іванко!» Поцілувала сина, перехрестилась на ікону та все примовляла:

– Ой спасибі, синочки, що приїхали. А то один все в АТО воює , другий з ДНР раз місяць вістку передає…

– Та годі тобі, ану, за стіл всі, – скомандував Андрій

Наповнив чарки по самі вінця і врочисто сказав:

– Ну, слава Богу, до Святвечора живі здорові дожили. Зі святом вас!

Розпитувала мати Миколу, як йому воюється, чим годують, чи не замерзає? А батько вичитував Івана за те, що два роки вже носа не показує.

 – Та не невже в отій ДНР не можна якусь перепустку оформити, щоб до нас пропустили. Це ж отак помремо і не діждемось тебе, щоб попрощатись. Ну, розказуй, як живеш?

Микола розповідав про свої військові справи так весело та дотепно, намов на курорті відпочиває. А Іван все більше відмовчувався.

 – А що розказувати? Працюю на шахті, заробітки нікудишні…

– То чого ж до батьків не переїдеш? – запитав Микола.

– Ти ж знаєш, що у моєї Світлани мати паралізована. ЇЇ ж одну не залишиш.

Аби розважити синів, став батько розказувати, ще від діда свого почуте, як колись в їхній Калинівці Різдво святкували, як на святки по родичах в інші села на санях їздили. Микола перебивав батькову розповідь жартливими запитаннями, а Іван все чогось сумно зітхав.

– Чи не занедужав ти , синку, – співчутливо зазирала йому в очі мати. Що з тобою, Іванку?

– Заморився в дорозі, мамо, – заспокійливо обійняв її за плечі Іван. – Вийду перекурю.

– Кури в хаті, – наказав батько. Хоч і свято сьогодні, та Бог бажаному та дорогому гостю простить.

Дістав Іван сигарету чиркнув запальничкою. Блиснув на тій запальничці вигравіюваний кінь і Микола прикипів очима до нього.

 – Дай подивитись, – простягнув руку до Івана.

 Уважно оглянув запальничку.

– Звідки вона у тебе?

– А тобі що до того? – нервово знизав плечима Іван.

– Як вона до тебе потрапила?! – підвищив голос Іван. - Це запальничка мого командира, старшого лейтенанта Сергія Калиниченка. При мені коня на ній вигравірував мій друг, циган Сашко Кишинівський. Це, – казав командиру, - щоб циганська вдача завжди була з тобою. Місяць тому після бою з ДНРівськими бойовиками він пропав без вісті.

Мовчав Іван і не зводили з нього поглядів батько та мати.

– Значить, говориш, що на шахті працюєш, – продовжував Микола. – А руки в тебе, братику, я помітив, не шахтарські. Може, в бойовики записався, мародерством промишляєш? Чого мовчиш, кажи!

 – А що ти мені допит влаштовуєш?! – вихопив з руки Миколи запальничку Іван. Теж мені мент домашнього засолу… Ну бойовик я, бойовик! То й що з того? А що б ти зробив, коли приїхала на шахту машина з озброєними бойовиками і представником військкомату і половину зміни добровільно-примусово мобілізували, попередивши, хто відмовиться – чекайте неприємностей, не надійтесь, що залишитесь працювати в шахті… Ось і воюю…

– І скільки ж платять за вірність ДНР?

– Достатньо. Вистачає, щоб сім’ї допомогти, інакше і Світлана з матір’ю, і діти з голоду б померли. Ех, Миколо, братику, знав би ти, як я через блокпости пробирався, щоб тебе і батьків побачити, а ти…

– Не причитай, не пожалію,– обірвав Івана Микола, – Як до тебе запальничка потрапила? Ти вбив мого командира?

– Відпустив я його. В полон він до нас потрапив два дні тому, я отримав наказ відвезти твого командира до штабу. В машині розговорилися, дізнався, що він з наших країв і відпустив. Розказав, як йому до своїх пробратися. Ось він в подяку і подарував мені запальничку. Бачиш, допоміг йому циганський і кінь, – всміхнувся Іван.

 – Чому з ним не пішов?

– А що б тоді було з моєю сім’єю? Та не дивись ти на мене так, Миколо! Не ти і не я цю війну затіяли, щоб ворогами нам стати. Чого війна і досі не припиняється? Думаєш через те, що Київ не хоче Донбас, як Крим втратити. Та нічого подібного, потрібен Києву Донбас, як зайцю стоп-сигнал. Вигідна війна київським олігархам, щоб кишені свої грішми набивати. А ми з тобою, Миколо пішаки на шаховій дошці.

 – Бачу, добряче тобі лапшу на вуха навішали. Я, Іване, знаю за що воюю – Батьківшину від агресора захищаю. А ось ти за що? Невже за гроші?

– Дурень ти, Миколо, що так нічого і не второпав.

– Досить! – стукнув долонею по столу Андрій так, що всі тарілки забряжчали – Ану, годі тут дебати за столом влаштовувати. Мені,– кивнув головою на телевізор, – і отого балакуна вистачає. Давайте краще по чарці та колядку заспіваємо.

Випили. І затягнув Андрій стародавню колядку . Тільки ніхто його не підтримав. Махнув рукою Андрій і щ сказав з досадою:

– А ну вас усіх в баню! Завтра заспіваємо. Лягайте спати.

Майже всю ніч радились Андрій та Ніна, як Миколу з біди витягти. Лише під ранок задрімали. А коли прокинулись, Миколи не було. На його стільці за столом лежала картата хустка, на ній записка: «Будьте здорові з Різдвом!» А на записці – запальничка з вигравіруваним конем.