Вибір зроблено...

Процес децентралізації влади, мабуть, найбільш значимо відображається на житті селян. Створення об’єднаних громад на Павлоградщині викликало неоднозначне ставлення до цієї чергової реформи у мешканців сіл нашого регіону. Своїми думками з цього приводу на сторінках нашої газети вже поділився Л.В. Гудожник - голова фермерського господарства МЮД, що в Юр’ївському районі, та голова Вербківської сільської ради Л.П. Холоденко. А сьогодні ми надаємо слово відомому своїми статтями в нашій газеті мешканцю села Кочережки Анатолію Дубовому.

«Жителі нашого села Кочережки 27 березня вибрали старосту села. Ним став останній голова сільської ради Шевела Валерій Олексійович. Цим закінчився процес вливання нашого села до Вербківської об’єднаної громади. Що ж обіцяє селянам це новоутворення?

В газеті «ТН–Экспресс» за 27 березня цього року головний редактор видання Володимир Ніколаєнко оприлюднив бесіду з відомим на Дніпропетровщині фермером Л.В. Гудожником. Ця бесіда саме й зосереджується на проблемі об’єднаних громад.

Леонід Васильович – сільськогосподарник, як кажуть, від бога, що таке село, селяни, сільгоспвиробництво, він знає краще за всіх реформаторів, міністрів і політиків вкупі взятих. І ті невеселі перспективи, які він прогнозує на найближче майбутнє, безсумнівно, обґрунтовані.

А що можна чекати від цієї реформи? Щойно вибраний нами староста села – це фактично господар без господарства. Чи зможе такий управитель без прав вирішувати нагальні сільські проблеми? Він лише виконуватиме вербківські вказівки.

А як бути селянам? Адже для того, щоб поставити печатку на якомусь документі, селянинові треба їхати тепер у Вербки двома автобусами з пересадкою. У мене, наприклад, виникла потреба підкоректувати план земельної ділянки. Раніше в нашій сільраді був землевпорядник, який такі питання вирішував на місці. Сьогодні ж мені треба їхати в Вербки. Та хіба тільки це?

З 2011 р. по 2015 р. директором нашого Народного дому (клубу) був Лебідь Віталій Васильович. Нова влада штурнула його з посади. Підстава - він не має культпросвітної освіти. Цій владі байдуже, що Лебідь як господарник за п’ять років зробив для Народного дому більше, ніж всі разом взяті його попередники, починаючи з 50–х років минулого віку. То що ж можна чекати від такої влади? Тому я повністю погоджуюсь з висновками, які робить Л. Гудожник.

А ось побажання, яке винесене в заголовок публікації – «Думайте, селяни, вибір за вами» - у мене викликає сумнів, бо де, хто й коли радився з селянами? Вибір роблять не селяни, а реформатори. І цей вибір вже зроблено. Без нас, без селян. Це не новина, що наші владні фараони чують голос народу лише з майданів, де горять автошини і палахкотять коктейлі.

Останнім часом нерідко можна чути: «Ми стали жити по-новому». Я б так не сказав. Ми пережили 5 років перебудови і 25 років незалежності. Всі ці роки були рясно засіяні реформами. А хто може згадати, яка, хоча б одна-однісінька, реформа з тих тридцятирічних «посівів» принесла користь трудовому люду?
У мене збереглося небагато публікацій більш раннього періоду. Пропоную деякі витяги з них.

В газеті «Західний Донбас» за 2008 рік Володимир Акулов робить огляд прес-конференції, де на запитання журналістів відповідають директор з видобутку вугілля ДТЕК Е. Ромащин та генеральний директор ОАО «Павлоградвугілля» А. Тищенко. Ромащин, пояснюючи причину збитковості державних шахт Донбасу, доводить: «Виробництво підприємств державної власності вкрай складно назвати ефективним». А Тищенко шляхом елементарної арифметики показує, наскільки виробництво приватних шахт Західного Донбасу продуктивніше від державних. З цього витікає беззаперечний висновок: «Вугледобувну галузь врятує приватизація». І це правда. Державні шахти майже всі були збиткові, а приватизовані – прибутковими. Яким же робом приватизація рятувала галузь? Нові господарі почали закупляти «забугорні» гірничі машини за скажені кошти, чим набагато підняли видобуток. Звідки ж вони дістали оті кошти? Не гаючи часу розпочали «регулювати» ціни на вугілля. У державних дармоїдів не вистачило тями до цього додуматись. А ефективний власник знає свою справу і регулює ті ціни й по сьогодні. Згадайте, як поза тоталітарного режиму тонна вугілля коштувала 15 крб. А зараз – ціна за тонну підкрадається до 2000 грн. І цих грошей новим хазяєвам вистачає і на «забугорні» вугільні струги, і на мільйони у власні кишені. А чи багато знайдеться трудівників, хто в змозі придбати вугілля за нинішніми цінами? Та хто про цих трудівників сьогодні печеться…
От так і майструються всі наші реформи. І не лише у вуглепромі. Така ж доля чекає і пенсійну реформу, і медичну, і освітянську …
Поцікавтесь, коли нашим кочержцям було легше потрапити до лікаря – до реформи чи опісля, коли їх примусили звертатися не в районну лікарню, а в Булахівську? А коли було зручніше ходити на пошту сплачувати компослуги: до реформи, коли було два поштових відділення, чи після неї, коли залишилось лише одне відділення? І так - куди не кинь.

Тут доречно згадати ще одне інтерв’ю, яке Володимир Ніколаєнко взяв у Леоніда Гудожника ще в січні 2009 року. Леонід Васильович тоді сказав: «Що стосується сільського господарства, то тут криза розпочалась з указу Леоніда Кучми про ліквідацію колгоспів, коли були знищені крупні сільгосппідприємства. Таке реформування сільського господарства призвело до масового безробіття серед селян і, вважай, до повного знищення тваринництва. А коли держава дасть добро на продаж землі, в селі залишиться не більше 10 % селян».

Згадав він і про механізацію сільгоспвиробництва: «Сьогодні ми закупляємо по страшній ціні німецькі комбайни, а про херсонські комбайни залишилися одні спогади. В Олександрії завод випускав прекрасні млини і комбайни «Лан». Один з таких комбайнів працював у моєму господарстві 8 років. Та комусь було вигідно спочатку вигнати директора заводу, а потім знищити і саме підприємство».

А хіба не те ж саме відбулось з заводами гірничого устаткування? Почали закупляти техніку за кордоном, а всі свої заводи поздавали на металобрухт, наплодивши силу-силенну безробітних.

Таким чином, ми живемо не по– новому, а так, як було заплановано ще у другій половині 80-х років минулого століття. І, дай боже, щоб дочекались чогось кращого хоча б наші онуки.

Ось така, не причесана до вподоби можновладцям, моя думка».

Одні читачі, напевне, будуть солідарні з Анатолієм Дубовим, у інших його погляди викличуть супротив. Хто ж правий, а хто - помиляється? Відповідь на це питання можна буде дізнатись лише через 10–15 років. Ось тільки боляче за тих людей, які не доживуть до того часу, які за свою тяжку селянську працю заслужили те, щоб не колись там, а вже зараз, жити в достатку і бути впевненими, що їхні діти та внуки будуть жити набагато краще за них.